Джеймс (Якiв) Кейт

James Francis Edward Keith
1696-1758

Засновник масонства в Україні, шотландський лорд Кiнгстон i Кантор, малодший брат Джона Кейта – борця за незалежнiсть Шотландiї та Великого масонського гросмейстера Англiї i Шотландiї. Під час навчання в Единбурзькому університеті набув смаку до літератури та наук, що забезпечило йому повагу видатних учених Європи. Якiв (Джеймс) Кейт брав участь у невдалому повстаннi «якобiтiв» в Англiї у 1815 році, пiсля чого емiгрував до Францiї, а потiм до Iспанiї. 1728 року переходить на службу до армiї Росiйської iмперiї та отримує звання пiдполковника, а згодом – генерал-майора. У 30-х роках ХVІІІ століття Яків Кейт почав формувати масонський рух на Сході Європи, заснував у Санкт-Петербурзі масонську ложу і став 1739 року Великим Провінційним Майстром масонерії Російської імперії. Протягом наступних двох років Кейт був наказним гетьманом українських козаків та очолював «Правління гетьманського уряду» (управління українською автономією у складі імперії). Власним прикладом гуманного правителя шотландець намагався відстоювати права українців в імперії. Від початку 1740-х років Кейт посвячував у масонство представників української козацької аристократії. Тоді ж до масонства долучилося кілька студентів-українців, які навчалися в університетах Західної Європи, у Парижі масоном став син гетьмана України в екзилі Петро-Григорій Орлик.

Григорiй Орлик

1702-1759

Син Пилипа Орлика i хрещеник гетьмана Iвана Мазепи Григорій Орлик навчався в Лунденському унiверситетi, багато часу прожив у Швецiї та Саксонiї. Але нарештi оселився у Францiї, де став масоном, отримав титул графа де Лазиски Дентевiль, звання лейтенанта-генерала армiї короля Францiї, генерал-ад'ютанта короля Польщi у вигнаннi Станiслава Лещинського, був членом «Таємного кабiнету» короля Людовика ХV, дипломатом.

Григорій Орлик – командир елiтного полку «Синiх шведiв» французької армiї, кавалер орденiв «Хреста Святого Людовика», «Меча Швецiї», «Бiлого Орла» …

Вiн мрiяв про формування коалiцiї Францiї, Швецiї, Речi Посполитої та Оттоманської Порти, яка зруйнує мiць Росiйської iмперiї i забезпечить вiддiлення вiд iмперiї Гетьманщини. У 1734 р. Г. Орлик таємно приїздив до України для переговорiв iз старшиною запорожцiв i реєстрових козакiв.

Усе життя Григорiй Орлик сподiвався стати гетьманом незалежної України – «козацької запорізької нації», які орієнтувалися на Гадяцьку угоду. Був оголошений поза законом на території Росiйської iмперiї.

Кирило Григорович Розумовський

1728-1803

Український гетьман, граф – покровитель наук i мистецтв, друг композитора В.-А. Моцарта. К. Розумовського у 1743 році направлено за кордон, де вiн навчався в унiверситетах Нiмеччини, Францiї, Iталiї. 1744 року студента Кирила Розумовського, який мандрував Європою, приймав до масонства в Берлiні у Ложi «Трьох глобусів» король Прусiї (Розумовського прийняли до Ордену 16-ти рокiв – винятковий випадок у масонствi).

Король Прусiї Фрiдрих II був прихильником масонської реформацiї Шотландського обряду, Давнього та Прийнятого – «Ritus Scoticus, Antiquus et Acceptus». Пiсля заснування Великої Ложi «Трьох глобусiв» Фрiдрих II став її покровителем. Повернувшись до Росiйської iмперiї, Розумовський успiшно просувався кар'єрними сходами.

1744 року йому присвоюють титул графа, 1746 року вiн стає Президентом Академiї наук, 1748 року – генералом, 1750 року – гетьманом України (правив Гетьманщиною до 1764 року). Навколо К. Розумовського утворюється група реформаторiв-масонiв з української шляхти. Вони мрiяли про перетворення козацтва на лицарський орден, намагалися створити перший в Українi унiверситет, вiдродити вольностi України. Розумовський намагався вiдкрити унiверситети в Батуринi та Києвi, розвивати просвiту в Гетьманщинi.

Серед масонських «пташенят» Кирила Розумовського -- дипломат В. Томара, В. Кочубей, Ф. Лубяновський. Iснує припущення, що в «таємнiй ложi» Розумовського були представники української шляхти: Капнiсти, Ковалинськi, Кулябки, Ломиковськi, Лукашевичi, Полетики, Родзянки, Скоропадськi, Сулiми, Тарновськi, Трощинськi, Туманськi, Ханенки…

Олексiй Кирилович Розумовський

1748-1822

Український гетьман, граф, старший син гетьмана, батько відомого письменника Антонія Погорільського, прадід Софії Перовської, здобув освіту в Англiї, де приєднався до масонів.

Повернувшись з Європи, Олексiй 1771 року приєднався до петербурзької масонської Ложi «Досконалого Союзу» англiйської системи, де Достойним Майстром був англiєць Джон Кейлi.

Разом iз своїм батьком Олексiй Розумовський у серединi 70-х рокiв XVIII століття був членом Ложi «Трьох муз» у Петербурзi (Ложа англiйської системи). У подальшому О. Розумовський став членом капiтулу «Фенiкс», який управляв масонським рухом у Росiйськiй iмперiї, був членом капiтулу Суворого нагляду системи тамплiєрiв I. Штарка, вiце-президентом Росiйського Бiблiйного товариства, попечителем Московського унiверситету, членом Головного правлiння училищ, президентом Товариства випробувачiв природи, попечителем Вiльного товариства любителiв словесностi.

В епоху Олександра І О. Розумовський був мiнiстром народної освiти (1810-16 роках), сприяв створенню мережi початкових шкiл i гiмназiй, зiбрав найбiльшу бiблiотеку в iмперiї з природознавства, створив ботанiчний сад. Від 1818 року Олексiй Розумовський жив в своєму маєтку Почеп Чернiгiвської губернiї i був Почесним членом Харкiвського унiверситету.

Андрiй Кирилович Розумовський

1752-1836

Граф, свiтлiйший князь. В юностi, коли перебував на службі у росiйському флотi, став членом масонського Ордену. Мав «особливий вплив» на цесаревича Павла Петровича. Цей факт турбував Катерину ІІ i вона вiдправила Андрiя Розумовського росiйським посланцем в Неаполiтанське королiвство (служив у Неаполi у 1777-84 роках), потiм -- послом у Швецiї (1786-88 роки).

Там вiн налагодив дружнi стосунки з королем Швецiї – лідером мiсцевого масонства Густавом III (потенцiйним супротивником Росiйської iмперiї), що викликало в iмператрицi велике хвилювання та пiдозру.

Його вiдправляють послом до Австрiї (1790-1799, 1801-1807 роки). Чудовий скрипаль, А. Розумовський приятелював з Гайденом, Моцартом та Бетховеном (Бетховен присвятив А. Розумовському три струннi квартети, опус 59, а також п'яту i шосту симфонiї).

1787 року в листi до Г. Потьомкiна Андрiй Розумовський повiдомляв: «Хотiв було я вiдправити до Вас першого пiанiста й одного з кращих композиторiв у Нiмеччинi – Моцарта. Вiн незадоволений своїм становищем тут i з задоволенням здiйснив би цю подорож». Але Вольфгангу Амадею Моцарту, якому обiцяли в Українi мiсце професора консерваторiї та диригента оркестру, приїхати до Єкатеринослава завадила хвороба, пiд час якої вiн написав «Чарiвну флейту».

Павло І наказав А. Розумовському залишити Вiдень i переїхати у «заслання» в український Батурин.

Лев Кирилович Розумовський

1757-1818

Навчався з братами за кордоном – в Англiї, Нiмеччинi, Франції, Швейцарiї, член масонського ордену. Від 1782 року Лев Розумовський вступає на вiйськову службу i незабаром стає полковником, бере участь у російсько-турецьких війнах, у штурмi Iзмаїла.

Від 1790 року, коли йому присвоєно генеральський чин, Л. Розумовський стає командиром Малоросiйського гренадерського полку, живе в Українi.

1796 року Лев Розумовський виходить у вiдставку та присвячує свiй час подорожам Захiдною Європою, а також науковим дослiдженням, стає почесним членом Товариства дослiдникiв природи.

Григорiй Савович Сковорода

1722-1794

Масонство Григорiя Савовича Сковороди (1722-1794 роки) – видатного українського фiлософа, мiстика, поета, музиканта, якого називали «росiйським Сократом», не встановлене, але i не спростоване. На користь версiї про належнiсть до Ордену свiдчать його твори, пронизанi масонськими iдеями «будiвництва» – вдосконалення людини та суспiльства, пошуками релiгiї «любовi i доброчесностi», «свiтла духу».

Сковорода стверджував, що Бiблiя є найдосконалiшим i наймудрiшим джерелом, вона – аптека, сповнена Божою премудрiстю для лiкування душевного миру, не зцiленого нiякими земними лiками.

Своїми вчителями Сковорода (як i масони) вважав не тiльки Пiфагора та Платона, а й нiмецьких мiстикiв. У дусi розенкрейцерiвських псевдонiмiв Сковорода любив називати себе «Григорiєм Вар-Саввою», тобто «Сином Покою». Сковорода майже 20 рокiв навчався у Києво-Могилянськiй академiї, був пiвчим i регентом iмператорської капели у Петербурзi (1741-1743 роки). У 1745-1750 роках Сковорода подорожував Європою як перекладач мiсiї генерала Ф. Вишневського: вiдвiдав Угорщину, Польщу, Нiмеччину, Iталiю, Австрiю (можливо став розенкрейцером у Вiднi).

Згодом вiдвiдав Москву, близько шести рокiв учителював у маєтку помiщика греко-українсько-нiмецького походження Томари на Полтавщинi.

1759 року Сковорода переїздить до Харкова для викладання поетики у мiсцевому Колегiумi. Але, вiдмовившись вiд високого церковного сану та постригу, вiн накликає на себе гнiв єпископа й iде з Колегiуму. Вiдмовився Сковорода i вiд запрошення харкiвського губернатора Щербинiна перейти на державну службу.

1768 року Сковорода вiдновив свою викладацьку дiяльнiсть у Харкiвському колегiумi, але його курс лекцiй з богослов'я викликає невдоволення єпископа Бiлгородського. 1769 року Сковорода покинув Колегiум i став мандрiвним фiлософом. У багатьох мiсцях, де вiн був, виникають гуртки його послiдовникiв – у Липцях, Гусинцi, Бабаях, Харковi, Бiлгородi…

Подорожуючи Лiвобережною Україною, вiн зупиняється у можновладних друзiв-помiщикiв (масонiв): Каразiна в Кручику, Захаржевського у Великому Бурлуцi, Капнiстiв у Великiй Обухiвцi.

Сковорода пiдготував коло просвiтителiв-меценатiв, якi поставили собi за мету вiдкриття першого унiверситету в Українi. Г. Данилевський писав, що на вiдкриття Харкiвського унiверситету велику суму дали учнi та друзi Г. Сковороди.

Спадщина Сковороди була вшанована та пропагована в масонських колах. Вперше його твори опублiкованi 1798 i 1806 роках масонами М. Антоновським i А. Лобзiним.

Рукописна спадщина його збережена завдяки масону М. Ковалинському («Життя Григорія Сковороди» — значна літературна пам'ятка, яка входила до складу масонської збірки «Дзеркало світу»), його iменем названа одна з масонських лож.

Михайло Iванович Ковалинський

1745-1807

Був вихователем дiтей Кирила Розумовського, разом iз ними їздив за кордон i навчався в Страсбурзькому унiверситетi.

Ковалинський походив з роду українських козакiв i першу освiту здобув у Харкiвському колегiумi та Київськiй академiї, став учнем i другом фiлософа Григорiя Сковороди, автором творiв про життя Сковороди, творцем «сковороднянського мiфу» про iдеального фiлософа (масонський iдеал).

До 1769 року М. Ковалинський викладав у Харкiвському колегiумi, але потiм переїхав до Петербургу, де зробив швидку кар'єру – став прокурором Воєнної колегiї, рязанським губернатором.

У 1801-03 роках служив куратором Московського унiверситету i започаткував «масонiзацiю» цього навчального закладу, член Вільних зборів при Московському університеті.

Нестор Максимович Максимович - Амбодик

1744-1812

Основоположник наукового акушерства, вчений-енциклопедист, ботанiк, перший фiтотерапевт, вiдомий гострослов.

Син священика з Полтавщини, псевдонiм свiй «Амбодик» вiн утворив вiд латинського «двiчi скажи». Закiнчив Київську академiю, у 1770-75 роках навчався у Страсбурзькому унiверситеті, де захистив докторську дисертацiю, пiсля чого знайомився з лiкарською справою Нiмеччини.

У Страсбурзi вiн став масоном, згодом, отримав 4-й ступiнь масонства. 1781 року його призначилно професором Петербурзької школи акушерства. Написав перший в iмперiї посiбник з педiатрiї. У 1780-81 роках був секретарем масонської ложi «Нептун».

Антон Антонович Антонський-Прокопович

1762-1848

Український шляхтич з Прилук, закiнчив Київську академiю i Московський унiверситет, де слухав лекцiї на фiлософському та медичному факультетах, став масоном на початку 80-х років XVIII століття (у 1783 році вже мав ступiнь розенкрейцера). 1784 року разом iз С.Гамалiєю заснував унiверситетську Ложу розенкрейцерiв «Гермес».

Вiн отримав посаду вчителя в Шляхетному пансiонi, де викладав натуральну iсторiю, а пiзнiше став директором унiверситетського ботанiчного саду, був ординарним професором, цензором унiверситетської друкарнi, членом Цензурного комiтету, секретарем Товариства любителiв росiйської ученостi, членом Академiї наук.

У 1803-18 роках керував кафедрою мiнералогiї, а у 1807-17 роках служив проректором Московського унiверситету, деканом фiзико-математичного факультету.

У 1818-26 роках був ректором Московського унiверситету, у 1819 році став органiзатором Товариства сiльського господарства.

Як письменник А. Антонський-Прокопович працював у журналах, якi видавав М. Новиков. У 1788-89 роках – редактор журналу «Магазин натуральної iсторiї», у 1791-93 роках – «Читання для смаку, розуму та вiдчуттiв»

Семен Iванович Гамалiя

1743-1822

Фiлософ-мiстик з Полтавщини, випускник Петербурзької академiї, друг М. Новикова. С. Гамалiя належав до Ложi «Гармонiя», був головою московської Ложi «Девкалiон».

Основним його iнтересом була публiкацiя герметичних текстiв, переклади фiлософа Бьоме. Вiв аскетичне життя, днi проводив за медитацiєю та читанням Бiблiї.

Сучасники називали його «Божою людиною». Від 1784 року вiн iдейно керував росiйським орденом розенкрейцерiв.

Станiслав Щенсний-Потоцький

1751-1805

Сенатор, тривалий час проживав у Захiднiй Європi i ще з юностi став масоном. З iменем Великого Майстра масонства Станiслава Щенсного-Потоцького пов'язана iсторiя створення унiкального парково-палацового комплексу «Софiївка» на Уманщинi.

Сучасники розповiдали, що С. Потоцький «…був любителем селянства, українського фольклору та вареникiв зі сметаною».

С. Потоцький прагнув затвердити у своїх маєтках гуманнi принципи, iдеї релiгiйної та нацiональної толерантностi, лiквiдував панщину. Пiсля своїх виступiв на захист волинського селянства С. Потоцький «втратив популярнiсть» серед аристократiв.

Великi магнати з України I. Потоцький, С. Щенсний-Потоцький, К. Любомирський та iн. пропагували вiротерпимiсть i спорудили або вiдремонтували близько 300 православних церков в Українi та Бiлорусi.

Потоцький цiкавився окультизмом i нумерологiєю, намагався втiлити свiй державний проект створення республiки – «Союз провiнцiй Речi Посполитої», в якому українським землям надавався би статус автономiї.

За наказом Потоцького у Тульчинi створено палац Потоцьких i величезний парк. Пiсля цього Потоцький розпочав будiвництво парково-архiтектурного ансамблю «Софiївка».

Керiвником i проектувальником робiт був масон, польський артилерiйський капiтан Л. Метцель.

Iгнацiй (Iноцент)-Аврелiй Фесслер

1756-1839

Народився в Угорщинi в католицькiй ельзаськiй родині. Покинувши католицький орден капуцинiв i вiдмовившись вiд сану католицького священика, І.-А. Фесслер стає масоном в однiй iз Лож Вiдня. Опинившись у Львовi. Пізніше він стає масоном Ложi «Фенiкс до Круглого Столу» шведської системи Суворого нагляду.

Фесслера запрошують на посаду професора схiдних мов, герменевтики та теологiї до Львiвського унiверситету, який на той час мав вiдкритися.

Львiвськi масони згадували І.-А. Фесслера як «гiгантську особистiсть, яка свiтить здалеку, мов вогненний стовп перед народом Iзраїлю». У Львовi Фесслер видав книгу «Що є i чим повиннi стати масонськi Ложi», в якiй вiн розкрив iдеї «реформаторського» масонства.

Завдання масонства вбачав у створеннi «нової громадянськостi» – перевиховання людей для прийдешнього столiття Астреї.

Масони вважали, що в «пiсляiсторичному» майбутньому, де часу бiльше не буде, у вiчному царствi Свiтла та братерства настане новий рай на землi – золоте столiття Астреї, що в «новому золотому столiттi» не стане влади, кордонiв i владностi.

У Львовi почав розробляти новий масонський ритуал, який назвали ритуалом Фесслера або Берлiнським ритуалом. У ньому було три символiчнi ступені (учень теософа, пiдмайстер теософа, майстер-теософ) i шiсть вищих ступенiв (Святої Святих, Захисник, Прославлений, Iстинно Просвiчений, Патрiот, Довершений).

У подальшому цей ритуал деякий час використовували у Великiй Ложi Нiмеччини. Фесслер написав десятки художнiх творiв, дiалогiв, книг з iсторiї. 1788 року прем'єра п'єси Фесслера «Сiдней» викликала не лише судовий позов до автора з боку єзуїтiв, а й гнiв iмператора Австрiї Йосипа II.

Фесслер змушений був виїхати за межi Австрiйської iмперiї до Силезiї, де очолив парамасонський «Союз Евергетiв (благодiйникiв)». Згодом, оселившись у Прусiї, Фесслер створює мiстичний Орден «Товариство друзiв гуманностi» – Орден «наукових» масонiв, а також стає почесним членом берлiнської Ложi «Королевський Йорк до Дружби».

У 1796-1802 роках його обирають Майстром Стiльця цiєї Ложi. У той самий час Фесслер зближується з фiлософом Фiхте i залучає його до роботи над реформою масонського руху. Коли 1802 року в Ложi «Королiвський Йорк до Дружби» намiтився розкол, Фесслер покинув її. У груднi 1809 року Фесслер приїздить до Росiйської iмперiї, де за iнiцiативою масона М. Сперанського переходить у лютеранство. Його запросили читати лекцiї з єврейської мови, Бiблiйської екзегетики та фiлософiї у православнiй Санкт-Петербурзькiй духовнiй академiї.

І.-А. Фесслер став «батьком-засновником» християнського неоплатонiзму в Росiйськiй iмперiї, пропагандистом єдиної релiгiї, в центрi якої Бог виступав як першоiдея та першосубстанцiя. Вiн учив студентiв, що «богослужiння складається з двох елементiв: лiричного та драматичного». Проте такi iдеї викликали протести православних ортодоксiв, i Фесслера пiсля семи мiсяцiв викладання звiльнили з Академiї. Ще працюючи у Львiвському унiверситетi, Фесслер пiдбирає здiбних студентiв для подальшого масонського подвижництва та мiсiонерства.

Вiн виховав плеяду масонських просвiтителей з австрiйських пiдданих: iз закарпатських українцiв – I. Орлая, П. Лодiя, В. Кукольника, М. Балудянського. Всi цi учнi Фесслера залишили Австрiйську iмперiю та оселилися у Росiйськiй, де зробили собi гучні iмена на теренi науки й освiти.

Від 1809 року І.-А. Фесслер був почесним членом масонських Лож: «Об'єднаних Друзiв», «Петра до Iстини», «Олександра Доброчинного до коронованого Пелiкана», Великої Ложi «Астрея», заснував у Петербурзi свою Ложу «Полярна Зiрка», куди ввiйшли М. Балудянський, В. Кукольник. П. Лодiй, I. Орлай, М. Сперанський. Фесслерiвська Ложа «землякiв» перетворилася на гурток просвiтителiв, який мав на метi «емансипацiю росiйського суспiльства».

М. Сперанський разом iз Фесслером i Балудянським склали записку на iм'я iмператора Олександра І, в якiй обгрунтовували можливiсть проведення радикальних реформ за допомогою масонерiї.

Пiсля вигнання з православної Академiї, Фесслер здобув мiсце чиновника (потiм i керiвника) у Комiсiї зі складання законiв iмперiї. 1812 року Фесслера вислали iз столицi до Саратовської губернiї, де вiн став президентом лютеранської консисторiї нiмецьких колонiй Поволжжя i генеральним суперiнтендантом.

Iван Орлай

1771-1829

Навчався у Велико-Карлiвськiй гiмназiї вищих наук, у Велико-Варадськiй академiї, у Пештському та Львiвському унiверситетах. 1790 року став професором давнiх мов Велико-Карлiвської гiмназiї вищих наук, а вже 1791 року перебирається до Петербургу.

Одержавши мiсце на кафедрi Петербурзького педагогiчного iнституту, І. Орлай знайомиться з М.Сперанським i пiд його впливом залишає духовну кар'єру. Займається у Петербурзькій медико-хiмiчної академiї, у Вiденському унiверситеті, отримує звання лiкаря.

І. Орлай, якого прийняли до масонства ще коли вiн перебував в Австрiйськiй iмперiї, у Петербурзi працював у Ложах «Об'єднаних Друзiв» (системи Фесслера) i «Олександра золотого лева», що була призначена для вищих ступенiв масонства.

Іван Орлай працював в Генеральному сухопутному госпiталi Петербурга, помiчником ученого секретаря Медичної Колегiї. У 1794-97 роках перебував у Вiднi у вiдрядженнi для «вдосконалення знань».

Повернувшись до Росiйської iмперiї, вiн служить у 1798-1821 роках гоф-медиком, гоф-хiрургом Його Iмператорської Величностi, секретарем Медично-хiрургiчної академiї, ординатором Петербурзького Сухопутного i Генерального госпiталiв. 1804 року Орлай видав «Iсторiю про карпато-росiв», а 1806 року захистив дисертацiю, отримав у Кенiгсберзькому унiверситетi звання доктора фiлософiї, а в Дерптi – звання доктора медицини.

Пiзнiше вiн стає редактором «Загального журналу лiкарської науки». Був членом Товариства дослiдникiв природи, Товариства iсторiї та древностей. 1803 року було складено проект I. Орлая «Про виклик у Росiю iноземних учених, людей iз слов'янського племенi, а найбiльше з карпато-росiв, якi отримали звання професорiв в Австрiї та спроможнi викладати росiйською мовою».

Цей проект був схвалений, i Орлай був направлений до Галичини та Закарпаття, щоб запросити талановитих учених, якi знають основи слов'янських мов, на вакантнi мiсця на кафедрах. Тодi до Росiйської iмперiї переїхали масони-професори М. Балудянський, В. Кукольник, П. Лодiй, А. Дудрович…

У 1821-26 роках Орлай – директор Нiжинського лiцею князя Безбородька. У першiй половинi XIX столітті невеличке українське мiстечко Нiжин стає одним iз визначних культурних центрiв України.

1820 року тут вiдкривається гiмназiя (лiцей) вищих наук iменi князя Безбородька. Масони намагалися створити в Нiжинi другий «свiтильник просвiти» на Лiвобережнiй Українi. У вереснi 1821 року Івана Орлая призначено директором Нiжинського лiцею князя Безбородька. На цiй посадi вiн працював до серпня 1826 року.

Про «нiжинський перiод» життя Орлая вiдомо, що вiн намагався запровадити методи педагога Песталоццi. За своїм статутом Нiжинська гiмназiя (лiцей) прирiвнювалася до унiверситету (гiмназiю закiнчили М. Гоголь, Є. Гребiнка, М. Кукольник). Пiдбираючи педагогiв для лiцею, I. Орлай запросив до Нiжина масонських братiв Ложi «Об'єднаних слов'ян».

1826 року його пiдвищили до дiйсного статського радника та перевели на посаду директора одеського Рiшельєвського лiцею (на цьому посту вiн перебував до своєї смертi у лютому 1829 року).

Петро Лодiй

1764-1829

Фiлософ i правознавець закiнчив фiлософський факультет Львiвського унiверситету, працював професором фiлософiї в унiверситетах Львова та Кракова.

Пiсля заснування Педагогiчного iнституту в Петербурзi (1803 рік) його запросили на кафедру природного права, логiки, метафiзики та моральної фiлософiї.

П. Лодiй написав книги, серед яких «Логiчнi настанови, що ведуть до пiзнання та розпiзнання iстинного вiд хибного», «Теорiя загальних прав».

Переконаний республiканець П. Лодiй пiдкреслював, що громадянська свобода – це «за розумiнням самовiльне визначення самого себе в дiяльностi». Поняття рiвностi вiн трактував як рiвнiсть усiх людей перед законом.

Від 1819 року Петро Лодій працював професором на фiлософсько-юридичному факультетi Петербурзького унiверситету, входив до Лож «Петра до Iстини», «Олександра тройственного Спасiння».

Северин Осипович Потоцький

1762- 1829

Граф, попечитель Харкiвського навчального округу й унiверситету. Посвячений у масонство у 19 рокiв, С. Потоцький здобув освіту в університетах Женеви та Лозанни. Був серед обраних «друзів» майбутнього імператора Олександра І, користуючись його особливою довірою.

Масонський лідер, дійсний таємний радник, сенатор, перший опікун Харківського навчального округу.

1803 року С. Потоцький звернувся у Веймар до мiсцевого мiнiстра, поета та масона вищих ступенiв Йоганна Вольфганга Гете з проханням допомогти у формуваннi викладацького складу унiверситету.

Й.-В. Гете прохання виконав. За його рекомендацiєю до Харкова запрошенi професори з Вюрцбурга, Вiтемберга, Лейпцига, Геттингена, Франкфурта. Це були спецiалiсти у галузi фiлософiї, психологiї, медицини, ветеринарiї.

Про С. Потоцького казали, що це людина «чесна і благородна, відмінного розуму та освіти», «приємний і дотепний». В останні роки свого життя придбав маєток Северинівку за 60 км. від Одеси, підтримував листування з Гете, був одним із засновників Товариства сільського господарства (1828 рік, Одеса).

Йоганн-Батист Шад

1758-1831

Видатний фiлософ, доцент Iєнського унiверситету.

За рекомендацiєю масонiв Гете та Фiхте (Шад працював заступником Фiхте по кафедрi) Шада запрошують до Харкiвського унiверситету, де вiн працював у 1804-16 роках.

У Харковi Й.-Б. Шад отримав чин надвiрного радника, ординарну професуру, обирався деканом факультету, секретарем унiверситетської ради, членом училищного комiтету.

Книги Й.-Б. Шада «Життя отця Синцеруса» та «Природне право», його сатира на католицьке духовенство були визнанi шкiдливими та «небезпечними для росiйської молодi».

Кабiнет мiнiстрiв прийняв циркуляр, за яким приписувалося вислати Й.-Б. Шада за межi iмперiї.

Андрій Іванович Дудрович

1796-1859

Навчання розпочав у гімназії в Кашаві (Чехія), продовжив в Офені (Угорщина). 1799 року вступив до Пештського університету, продовжив освіту в Академії Кашави, де протягом року вивчав угорське право.

1806 року переїхав до України, викладав історію, технологію та комерцію в Чернігівській гімназії, потім — ті самі предмети й латинську мову в Харківській гімназії.

Професор Харкiвського унiверситету, масон – прихильник мiстичного напряму, учень Шада, знавець новiтнiх фiлософських систем Канта, Фiхте, Шеллiнга.

Вiн від 1812 року читав чисту логiку в Харкiвському унiверситетi, де у 1814 році захистив дисертацiю на здобуття ступеня доктора фiлософiї та був обраний ад'юнктом кафедри фiлософiї. Читав курси логіки, теоретичної та практичної психології, історії, філософії, етики, права.

1819 року отримав звання ординарного професора, читав курси чистої логiки, теоретичної та практичної психологiї, iсторiї, фiлософiї, етики, природного права, друкувався в «Українському вiснику» (стаття спiритичного змiсту «Про тваринний магнетизм»).

А. Дудрович присвятив свої роботи розробленню проблеми держави та права, свободи особистостi, виступав за звiльнення поневолених народiв, був органiзатором i керiвником студентського Бiблiйського товариства. У 1829-30 роках А. Дудрович був ректором Харкiвського унiверситету.

Павло Михайлович Шумлянський

1750-1824

Навчався в Київськiй академiї (фiлософськi класи), вивчав медицину за кордоном. Захистив 1789 року дисертацiю на ступiнь доктора медицини у Страсбурзькому унiверситетi, де вiн потаваришував iз студентом-українцем та масоном, Д. Самойловичем.

Повернувшись у 1790 році до iмперiї вже майстром-масоном, П. Шумлянський працював лiкарем у Петербурзькому вiйськовому госпiталi, професором фармакологiї та хiрургiї в Кронштадтському училищi, професором хiрургiї в Московськiй медико-хiрургiчнiй академiї.

У Харкiвському унiверситетi професор П. Шумлянський працював у 1805-17 роках, очоливши Кафедру хiрургiї. Вiн неодноразово обирався деканом медичного факультету, створив факультетську хiрургiчну клiнiку, вiдкрив цiлющi властивостi мiнеральних вод Полтавщини.

Сучасники запам'ятали П. Шумлянського мудрим старцем, жартiвником i гострословом, який першим в українських унiверситетах намагався читати лекцiї українською мовою.

Захар Якович Карнеєв (Корнеєв)

1748-1828

Походив iз слобiдських козакiв. 1808 року він став сенатором, 1810 року – членом Державної Ради. Його включають до складу Комiсiї зi складання законiв iмперiї, він був вiце-президентом Бiблiйського товариства, був почесним членом Вiльного товариства любителiв словесностi, товариства дослiдникiв природи.

У 1817-22 роках З. Карнеєв був попечителем Харкiвського навчального округу та Харкiвського унiверситету.

Масон «новиковської» школи - «Майстер Теоретикус», послiдовник Бьоме, Роберта Фладда, Яна Коменського, Сен-Мартена.

Йому приписують твори, виданi з iнiцiалами К.З.: «Думки, що вилились пiд час читання молитви Господньої «Отче наш», «Мої поняття про Символ вiри». Вiн розробив спецiальний рукописний компендiум для своїх колег, який мiстив витяги з рiзних алхiмiчних робiт i космогенез.

З. Корнеєв активiзує масонську дiяльнiсть у Харковi, створює за участю студентiв унiверситету таємнi мiстичнi «спiвтовариства», схожi на розенкрейцерськi союзи, активно пропагує iдеї Бiблiйного товариства серед молодi.

Олексiй Олексiйович Перовський

1787-1836

Позашлюбний син Олексiя Розумовського, штаб-ротмiстр 3-го Українського полку (1812-13 роки), у подальшому – вiдомий письменник-мiстик.

Був представником українського антиімперського культурного руху, довгий час жив у своєму маєтку Красний Ріг - Погорільці під Почепом, на Стародубщині. Отримує ступінь доктора філософії і словесних наук. Автор повістей "Двойник или Мои вечера в Малороссии", "Изидор и Анюта".

Від 1822 року – попечитель Харкiвського навчального округу й унiверситету, член Товариства наук при Харкiвському унiверситетi.

До харкiвської Ложi «Помираючий сфiнкс» «другого перiоду» (1817-22) належало 25-30 братiв. Серед них письменники А. Погорельський, М. С. Власов i П. Гулак-Артемовський, А. Дудрович.

Петро Петрович Гулак-Артемовський

1790-1865

Український письменник. Освiту почав у Київській семiнарiї та Київськiй духовнiй академiї, але не закiнчив останню. 1817 року переїхав до Харкова i поступив до унiверситету вiльним слухачем словесного факультету.

Завдяки покровительству попечителя Харкiвського навчального округу масона С. Потоцького, затверджений Радою унiверситету лектором польської мови, а від 1820 року – викладачем iсторiї, географiї, статистики.

1821 року захистив дисертацiю, а за два роки був обраний ад'юнктом росiйської iсторiї та статистики, 1828 року – ординарним професором. П. Гулак-Артемовський був одним iз лiдерiв таємної масонської Ложi у 30-х роках ХIХ століття.

У 1841-49 роках – ректор Харкiвського унiверситету (від 1855 року – почесний член Харкiвського унiверситету). ВідЗ 1817 року почав друкувати в харкiвському журналi «Український вiсник» переклади, байки та романтичнi балади.

Вiн став одним iз засновникiв «Українського журналу». Був членом Московського товариства аматорiв росiйської словесностi, Королiвського товариства друзiв науки у Варшавi.

Григорiй Федорович Квiтка-Основ'яненко

1778-1843

«Пiдозрюваний» у мартинiзмi– один з редакторiв журналу «Український вiсник», класик української лiтератури, згодом – Предводитель харкiвського дворянства i Голова палати кримiнального суду.

Вiдомо, що Г. Квiтка-Основ'яненко був за молодих рокiв настiльки релiгiйно екзальтованим юнаком, що чотири роки провiв у монастирi.

Вiдкриття харкiвського унiверситету внесло значне пожвавлення в життя мiсцевого суспiльства, i Квiтка-Основ'яненко пiддався «спокусi» освiти.

Вiн захопився громадською дiяльнiстью, лiтературою, журналiстикою, театром (як глядач, актор, драматург). За iнiцiативою Г. Квiтки у Харковi виникло Благодiйне товариство, засновано жiночий навчальний заклад, в якому навчалися бажаючi будь-якого соцiального стану.

У 1820-30-роках написав низку п'єс: «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе», трилогію про Шельменка «Сватання на Гончарівці», «Бой-жінка». Написав та опублікував цілу низку прозових творів «Пан Халявский», «История театра в Харькове», «Конотопська відьма», «Маруся» тощо.

Василь Лукич Лукашевич

1783-1866

Входив i до київської Ложi «Об'єднанi слов'яни», до «Союзу тамплiєрiв Волинi», був керiвником «Малоросiйського таємного товариства», надвiрний радник.

У 1809-26 роках Предводитель дворянства Переяславського повіту. У процесi слiдства над декабристами з'ясувалося, що В. Лукашевич заснував таємне українське товариство, пов'язане з «польськими змовниками».

В українському товариствi був «катехiзис на зразок того, що використовувався в масонських Ложах» (Катехiзис автономiста), що це товариство «…мрiяло про незалежнiсть Малоросiї».

Дивно, що слiдча комiсiя вирiшила не карати Лукашевича, а дiйшла висновку, що вiн i його однодумцi лише «…мали намiр створити з масонських Лож» полiтичне товариство, однак так його i не створили.

Тому Лукашевича звiльнили з-пiд арешту та вiдправили на «заслання» – до його маєтку в Борисполi пiд Києвом. Але, скорiше за все, слiдство навмисно помилилося (чи не тому, що Лукашевич був масонським почесним магiстром?) i В. Лукашевич усе ж створив Малоросiйське таємне товариство ще у 1819 році. Заснував школу в Переяславі.

Iва́н Петрович Котляревський

1769-1838

Український письменник, військовий, класик української літератури, громадський діяч. Його поема «Енеїда» (1798 рік) стала великим твором загальнонаціонального значення нової української літератури.

Зробив найвагоміший внесок у становлення сучасної української літературної мови. В умовах занепаду всіх різновидів староукраїнської писемної мови, поема «Енеїда», п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» започаткували новий етап формування літературної мови.

Був оратором (вiтiєю) полтавської масонської Ложi, членом полтавської фiлiї Бiблiйного товариства. Шляхтич І.Котляревський володiв двома сiм'ями крiпосних, яких вiн вiдпустив на волю, ще у 1808 році. Коли вийшов у вiдставку в чинi капiтана, працював наглядачем Полтавського будинку виховання бiдних дворян.

Микола Григорович Репнiн-Волконський

1778-1845

Почав службу в Кавалергардському полку i був вiдряджений з почтом дiда, князя Репнiна, до Прусiї на коронацiю короля Фрiдриха Вiльгельма III (масона-розенкрейцера) у 1798 році.

У 1799 році вiн брав участь у військових діях у корпусi генерала Германа, що дiяв у Голландiї проти французiв, потiм ходив на англiйському фрегатi, служив посланцем при королi вестфальському Iєронимi.

Пiд час кампанiї 1812-14 років генерал-ад'ютант М. Репнiн-Волконський командував вiйськами, якi взяли Берлiн.

Брав участь у боях пiд Дрезденом, Кульмом i Лейпцигом, виконував обов'язки генерал-губернатора Королiвства Саксонiя.

1814 року М. Репнiн був призначений вiйськовим губернатором Малоросiї i прослужив на цiй посадi 20 рокiв (Полтава – центр генерал-губернаторства). Фактично очолював масонський Орден на Полтавщині.

Сучасники вважали, що М. Репнiн любив iсторiю та культуру України, допомагав дiячам української культури, його пiдозрювали в «українофiльствi» та «сепаратизмi», нашiптуючи про нього як про «революцiонера» i «другого Мазепу». Дружиною Миколи Григоровича була дочка графа Олексiя Кириловича Розумовського (потомственого масона-розенкрейцера).

Пiсля своєї вiдставки М. Репнiн жив у Дрезденi, Римi, Флоренцiї, а у похилому вiцi оселився в своєму маєтку в Полтавськiй губернiї.

Дмитро Миколайович Бантиш-Каменський

1788-1850

Належав до аристократичного роду молдавських князiв, був онуком поета князя Антиоха Кантемiра.

Автор знаменитої «Iсторiї Малоросiї». У 1814-15 роках, як чиновник Колегiї iноземних справ, жив у Парижi.

Пiсля чого тривалий час був правителем канцелярiї губернатора Малоросiї, був «активiстом» Бiблiйного товариства.

Густав-Генрiх-Атаназi-Нарцис Олiзар

1798-1868

Аристократ, який народився в Київськiй губернiї, вiдомий польський поет, член польського «Патрiотичного товариства» i численних масонських лож, граф.

Був Оратором, а потiм Майстром Стiльця в Ложi «Об'єднаних слов'ян».

Як Київський губернський маршалок, Олiзар закликав дворян Київської губернiї звiльнити крiпосних, зарахувати їх до державних селян.

Від 1826 року, пiсля повстання декабристiв, Слiдчий комiтет занiс iм'я Густава Олiзара до списку осiб, яких необхiдно негайно заарештувати i пiд стражею привезти до Петербурга.

Проте пiсля арешту Олiзара новий iмператор пiдписав наказ про його звiльнення. Олiзар був «депортований» до Київської губернiї пiд полiцейський нагляд. У листопадi 1830 року, пiд час польського повстання, Олiзара знову заарештували.

Хосе (Йосип Михайлович) де Рибас

1751-1800

«Першовiдкривач» i «батько» народився в iталiйському мiстi Неаполь у 1749 році в сiм'ї iспанського дворянина, генерала армiї Королiвства обох Сицилiй Мiкеле де Рибаса, одруженого з iрландкою з роду лордiв Дункан.

З 22 рокiв де Рибас служив Росiйськiй iмперiї: бився у морськiй битвi в Чесменськiй бухтi пiд час росiйсько-турецької вiйни. На початку 90-х років XVIII століття де Рибас став учасником усiх битв Очакiвської воєнної кампанiї, покорення Хаджибея й Акерману, взяття Iзмаїлу.

Командував Дунайською флотилiєю i гребним Чорноморським флотом, будiвництвом Хаджибея, як основної бази гребного вiйськового флоту. У 1794 році вiце-адмiрал росiйського вiйськового флоту де Рибас став одним iз основних iнiцiаторiв заснування мiста Одеса.

Цим мiстом вiн керував близько трьох рокiв, а потiм був вiдкликаний до Петербургу. Де Рибас став масоном у Неаполi, згодом, вступив до петербурзької масонської органiзацiї «Французька Ложа», петербурзької Ложі «Благодiйнiсть до пелiкана».

У Петербурзi наприкiнцi вiн став членом Ложi «Капiтулу Фенiкс» (для масонiв вищих рангiв), яка збиралася в умовах найсуворiйшої секретностi та керувала масонською дiяльнiстю.

Арма́н Эммануэ́ль дю Плесси́ Ришельё

1766-1822

Граф де Шеннон герцог де Фронак – двоюрiдний внучатий племiнник кардинала Рiшельє (мiнiстра французького короля Людовика ХIII) i онук маршала Францiї, 1786 року де Рiшельє стає членом паризької масонської Ложi «Олiмпiйське товариство». Далi – масонська кар'єра ще в двох Ложах i мiсце оратора в однiй iз паризьких Лож (вже тодi де Рiшельє став Майстром).

Серед масонських учителiв де Рiшельє був де Ланжерон (посвячений у масонську Ложу «Олiмпiйське товариство» у 1782 році) i письменник, принц де Лiнь. Де Лiнь був одним iз перших французiв-масонiв, який вiдвiдав українські степи у 1787 році, брав участь в осадi Очакова.

Де Лiнь, де Ланжерон та де Рішельє вiдправилися шукати щастя в росiйськiй армiї, яка розташувалася в Бессарабiї. Всi троє були прийнятi до Дунайської гребної флотилiї пiд команду де Рибаса та брали участь у Другiй росiйсько-турецькiй вiйнi, у якій де Рiшельє отримав чин полковника. Де Рiшельє захопила iдея створення на пiвденному заходi Росiйської iмперiї мiста-колонiї «Нова Францiя».

27 сiчня 1803 р. він стає градоначальником Одеси (тоді 8000 жителiв). В Одесi де Рiшельє безроздiльно «правив». У 1803-14 роках він виступив проти надмiрної державної опiки над мiстом з боку чиновницького апарату, домiгся зняття з Одеси податкового тягаря, права «вiльного транзиту», намагався розвивати самоорганiзацiю суспiльства.

Iмператор надав де Рiшельє право вирiшувати питання, якi перевищують повноваження градоначальника і звертатися безпосередньо до iмператора для вирiшення мiсцевих питань (оминаючи вiдомчi заклади).

Одеса «неформально» була видiлена iз загальної командно-адмiнiстративної системи iмперiї, стала «державою в державi». За час правлiння де Рiшельє в Одесi побудованi сотнi кам'яних будинкiв, собор, театр, ринок, виховний iнститут, комерцiйна гiмназiя, шiсть нижчих навчальних закладiв, двi лiкарнi, закладенi сади. Практично він створив Одесу!

У своїх мемуарах де Рiшельє напише: «Одеса та Новоросiя зробили такi успiхи в найкоротший термiн, як до них жодна держава свiту». Чи не планував де Рiшельє створити не лише iдеальне мiсто Одесу, а й iдеальну державу «пiд нього»? Від 1805 року де Рiшельє стає ще й Херсонським вiйськовим губернатором, начальником Катеринославської та Таврiйської губернiй.

Пiд його владу потрапили великi територiї, на яких започатковувалися новi соцiально-економiчнi вiдносини. Саме де Рiшельє культивував в Одесi масове насадження «масонського» дерева – акацiї. Масонське «показове» презирство до смертi особливо проявилося у де Рiшельє пiд час страшної епiдемiї чуми в Одесi, коли вiн особисто заходив до чумних будинків, заспокоював помираючих.

А коли робiтники вiдмовлялися ховати чумнi трупи де Рiшельє сам брав лопату i рив могили для нещасних. Він вважався прихильником прогресу, релiгiйної свободи, реформування християнства, полiтичної терпимостi, лiберальних iдей економiста Адама Смiта, шанувальника лiтератури та паркового мистецтва. Пiд час правлiння де Рiшельє в Одесi дiяла таємна масонська Ложа, яку, можливо, він і очолював.

Iснує припущення, що до Ложi входили граф Петро Розумовський, Фелiкс де Рибас (брат засновника Одеси), Луї-Вiктор-Леон Рошешуар (родич Рiшельє та його ад'ютант), Йосип д'Оллон – племiнник Рiшельє i ад'ютант де Рiшельє, Iван Олексiйович Стемпковський, Шарль Сiкар, барон Рено (володар «Чудного будинку» з масонською символiкою), полковник Томас Кобле. Пiсля перемоги сил коалiцiї над Наполеоном де Рiшельє вирiшив повернутися до Францiї.

У вереснi 1814 року він покинув Одесу, доручивши Одеське градоначальство коменданту мiста масону, генерал-майору Кобле (до грудня 1815 року виконував обов'язки градоначальника Одеси).

У Францiї де Рiшельє опинився у найближчому почтi нового короля, став пером Францiї. У 1815-18 роках де Рiшельє – прем'єр-мiнiстр i мiнiстр iноземних справ Францiї, а у 1820-21 роках вiн удруге стає прем'єр-мiнiстром.

Степан Михайлович Телесницький

1798-1868

Член масонської Ложі «Нептун» з 15-рiчним стажем, заснував «фiлiю» «Нептуна» в Одесi, в осередку морських офiцерiв i офiцерiв порту та митницi.

Вiдомо, що вiн приїхав до Одеси у 1801 році з масонськими дорученнями та «необхiдними актами для робiт» iз створення Ложi. Телесницький закiнчив Морський корпус у 80-тi роки XVIII стоки, ходив морями й океанами спочатку мiчманом, потiм лейтенантом. 1788 року йому був присвоєний майстерський ступiнь масонства.

Найромантичнiший перiод життя С. Телесницького – «пiратський». У 1788-92 роках Телесницький набрав на Мальтi команду i купив корсарський фрегат, що ходив у водах Середземного моря. Від 1792 року Телесницький оселився у Херсонi, де отримав чин капiтан-лейтенанта. Пiзнiше брав участь в експедицiях адмiрала Ушакова на грецький Архiпелаг з метою створення Республiки семи Iонiчних островiв.

Від 1801 року Телесницький служив в Одеському порту, де піднявся до звання капiтана першого рангу. 1814 року стає статським радником i вiце-iнспектором портового карантину Одеси.

Телесницький був директором одеського вiддiлення Бiблiйного товариства, проводив «масонськi роботи» таємної Ложi в своєму домi в районi Катерининської площi в Одесi.

Коли в серединi ХIХ століття цей будинок зносили, в закладеному наглухо напiвпiдвалi були знайденi елементи масонського Храму та настiнний розпис мiстично-символiчного змiсту.

Людовік-Олександр-Андре (Олександр Федорович) граф де Ланжерон

1763-1831

Маркiз де ла Кос барон де Куньї (маркiз i граф Францiї, барон Австрiйської iмперiї, до 1799 року – громадянин Женевського кантону, від 1799 року – пiдданий Росiйської iмперiї) народився 13 сiчня 1763 року в Парижi.

В п'ятнадцать рокiв Ланжерон стає лейтенантом французької гвардiї.

До 1789 року де Ланжерон отримує 5-й ступiнь масонства – «Досконалий Майстер» Ложi «Об'єднанi друзi», стає Достойним Майстром (Майстром Стiльця) масонської Ложi. Французьку революцiю 1789 р. де Ланжерон прийняв iз захопленням, але вже за кiлька мiсяцiв пiсля штурму Бастилiї вiн розчарувався у ній.

Приїзд де Ланжерона до Росiї у 1790 році приводить його пiд стiни Iзмаїлу. За хоробрiсть пiд час штурму міста вiн отримав золоту шпагу. У 1791 році вiн служить пiд командуванням масона князя М. Репнiна – командувача росiйськими вiйськами в Молдавiї.

Потiм була служба в рядах армiї французьких добровольцiв у Нiдерландах, армiї принца Конде, в австрiйськiй армiї. У 1794 році він приймає командування Малоросiйським полком гренадерiв.

Де Ланжерон бере участь у воєннiй експедицiї на Корфу i швидко стає генерал-лейтенантом, але наприкiнцi 1805 року подає рапорт про вiдставку. Вiн їде до Одеси, шукаючи пiдтримки у свого друга де Рiшельє.

Вiдставка де Ланжерона iмператором не була прийнята. Від 1806 року вiн знову у війську – воює проти турецької армiї на Дунаї, кiлька мiсяцiв служить головнокомандувачем росiйської молдавської армiї. Від 1812 року де Ланжерон, як командир корпусу, воює проти Наполеона, а у 1813 році його росiйський «експедицiйний» корпус був у складi армiї Блюхера та у Пiвнiчнiй армiї короля Швецiї Бертребатта.

Частини де Ланжерона першими вриваються до Парижу, захоплюють Монмартрськi батареї французьких вiйськ. У листопадi 1815 року був призначений градоначальником Одеси (займав цей пост у 1815-20 роках) i Херсонським вiйськовим губернатором (займав цей пост у 1815-23 роках).

Де Рiшельє запропонував де Ланжерону «одеську кар'єру» та порекомендував iмператору саме цю кандидатуру як свого спадкоємця. За перiод своєї дiяльностi на посадi градоначальника де Ланжерон засновує в Одесi систему «вiльної торгiвлi» – порто-франко, створює Одеський ботанiчний сад, облаштовує Приморський бульвар, iнiцiює появу першої мiсцевої мiської газети «Месаже де ля Русi мерiдiональ», вiдкриває народне жiноче училище та Рiшельєвський лiцей.

Де Ланжерон серед товаришів вважався великим цiнителем мистецтв, оригiнальним спiвбесiдником, гострословом, «душею компанiї». Ще наприкiнцi 80-х рокiв XVIII століття де Ланжерон писав для мiсцевих французьких газет, видавав сатиричний журнал «Акти апостолiв», займався лiтературою (написав чотири п'єси й одну комедiю).

Відомі реформаторськi проекти Ланжерона - пропозицiї щодо конституцiйних реформ, спрощення канцелярського листування та канцелярської тяганини, вiдмiни табеля про ранги.

У 1722 році Ланжерон знову просить про вiдставку. Він їде до Францiї i залишається там до отримання звiстки про смерть iмператора. У липнi 1828 року в пiдпорядкуванні генералу де Ланжерону були вiдданi всi росiйськi вiйська, якi воювали проти турецької армiї в Молдавiї та Валахiї.

Згодом він подав у вiдставку i з весни 1829 року оселився у милiй його серцю Одесi як приватна особа. Розквiт масонського руху в Одесi, посилення впливу масонерiї на життя мiста прийшовся на перiод 1817-22 років (період де Ланжерона).

Масони намагалися створити з Одеси зразок «мiста майбутнього». У 1817-22 роках в Одесi працюють масонськi Ложi «Друзi Природи - Три царства природи»,», «Понт Евксинський», «Ложа французької й iталiйської лiтератури». Ложа «Понт Евксинський» («du Pont Euxin») – одна з масонських Лож шотландського обряду Дев'ятої великої масонської провiнцiї. Достойним Майстром (керiвником) ложi «Понт Евксинський» став де Ланжерон, який був також членом декiлькох петербурзьких Лож i феодосiйської Ложi «Йордан».

Ложа вищих ступенiв шотландського масонства «Три царства Природи» почала створюватися в Одесi у 1815 році. Цiєю Ложею також керував масон з 25-рiчним стажем де Ланжерон. Нападки на одеську Ложу «Понт Евксинський» за її «полiтичну небезпечнiсть» з боку консервативного оточення iмператора почалися в першiй половинi 1822 року. Граф Кисельов у листi до графа де Ланжерона звинуватив «Братiв» одеської ложi в пiдозрiлiй i небезпечнiй «зацікавленостi полiтикою». У жовтнi 1822 року Ложа була закрита.

Iван Микитович Iнзов

1769-1845

Був позашлюбним сином якоїсь таємної «високої особи iз столичного «свiту». Батькiв своїх вiн нiколи не бачив, а виховувався в домi князя-масона М.Трубецького.

Прiзвище йому придумали зі значенням: зашифрували в ньому словосполучення «iнший зов».

В юностi зблизився з гуртком масонського просвiтителя М. Новикова, який i посвятив І. Iнзова у масони.

Окрiм московських розенкрейцерiвських Лож, вiн також перебував у нiмецькiй Ложi «Золотий шар». Від 1789-90 років поручик Iнзов бере участь у вiйнi проти Туреччини, в осадi Iзмаїлу та Бендер. 1798 року пiдполковника Iнзова призначили командиром полку, з яким вiн невдовзi виступив у похiд до Iталiї.

На двадцятому роцi служби І. Iнзов став генерал-майором. У 1806-14 роках воював проти турецьких військ на Дунаї, проти наполеонiвських вiйськ, був вiдзначений чином генерал-лейтенанта.

1818 року вiдбулося його призначення головним попечителем iноземних колонiстiв Пiвдня Росiї, а 1820 року – намiсником Бессарабської областi (генерал-губернатором Бессарабської губернiї).

І. Iнзов керував дiяльнiстю Бiблiйного товариства у Кишиневi та створенням там масонської Ложi «Овiдiй». У 1822-23 роках був управителем Новоросiйського краю (на час закордонної вiдпустки де Ланжерона), в цей час та у 1833-1845 роках I. Iнзов жив у Одесi.

Сучасники пiдкреслювали освiченiсть, чеснiсть, гуманнiсть генерала. Покровительство Iнзова балканським переселенцям зробило його «святим праведником» в очах болгар Буджака. Пiд його «попечительством», як центр болгар, сформувалося мiсто Болград. Пiсля смертi генерала болгари попросили дозволу поховати прах І. Iнзова в Болградi та спорудили над його могилою Мавзолей.

Жан-Батист Прево-де-Сан Сак (Iван Iванович) маркiз де Траверсе

1752-1831

Масон французьких Лож, був капiтаном французького флоту, який встиг повоювати за незалежнiсть США.

1791 року його прийняли на росiйську службу в чинi генерал-майора i до 1800 року вiн служив в ескадрi В. фон Дезiна.

1801 року отримав пiдвищення до адмiралу, а 1802 року -- призначено Головним командуючим Чорноморським флотом та портiв i вiйськовим губернатором міст Миколаєва та Севастополя.

Траверсе не лише активiзував суднобудiвництво у Чорному морi, а й придiляв увагу вiдродженню культури: вiдкрив друкарню, училище флотських юнг у Миколаєвi, «Кабiнет старожитностей» (перший музей у мiстi), пiдтримував перший у Миколаєвi любительський театр, заклав у мiстi ботанiчний сад з оранжереєю.

У 1809-28 роках був керуючим iмперським Морським мiнiстерством - Мiнiстром флоту, членом Державної ради.

Тарас Григорович Шевченко

1814-1861

Чи був український поет, прозаїк, мислитель, живописець, етнограф, громадський діяч, Національний герой і символ України, член Кирило-Мефодіївського братства учасником однієї з масонських Лож достеменно невідомо. Але факти з біографії його життя: викуп з кріпатства, постійне суспільне та товарстське оточення, говорять на користь беззаперечної приналежності до Ордену.

Літературна спадщина Шевченка вважається основою сучасної української літератури та літературної української мови. Життя Тараса Шевченка – дидактична легенда, демократична програма свободи, рiвностi, братерства.

Життя його мiфологiзоване i тому огорнуте таємницями. Але «короля робить оточення». Коли Шевченко перебував у тюрмi та у солдаччинi, його iм'я було на слуху, а з особливою силою воно «запрацювало» пiсля смертi.

Все життя його оточували масони, друзi у Петербурзі. Одним з них був Нестор Кукольник – син масона, учня Фесслера. Н. Кукольника виключили з Нiжинської гiмназiї у «справi про вiльнодумство». У Ніжинському лiцеї, де фiгурували масони-викладачi i серед них учень Фесслера -- I. Орлай.

Дружба з «учителями» – «теоретичними» масонами (В. Жуковський). Інший приятель молодого Шевченка – український шляхтич Петро Мартос, який теж був виключений iз Нiжинської гiмназiї у «справi про вiльнодумство». Мартос походив з масонської сiм'ї.

Серед найближчих родичiв М. Глiнки – ще одного друга Кобзаря також були масони. Учителем-наставником, своєрiдним «гуру» Т. Шевченка став К. Брюллов – «Карл Великий», який надав Тарасу не лише «школу», житло, а й частину своїх замовлень!

Далi була майже бiблiйна притча «викупу Тараса з неволi» – з крiпосних. Н. Кукольник звернувся до масона В. Жуковського (прославленого поета, дiйсного статського радника, близької до царської родини людини), В. Жуковський поїхав до царицi (поспiх i рiвень вирiшення питання щодо крiпосного!) i сама цариця звелiла помiщику Енгельгардту зупинити продаж Тараса в «iншi руки». Брюллов написав портрет. В. Жуковського, який мав бути виставлений на лотерею, щоб зiбрати нечувану «цiну» за крiпосного Шевченка – 2500 рублiв!

У звiльненнi Шевченка активну участь брали масони, не тільки члени перших ступенів Н. Кукольник, П. Мартос, але й стовпи Ордену: К. Брюллов, В. Жуковський, В. Григорович (професор i конференц-секретар Академiї мистецтв, йому поет присвятив поему «Гайдамаки»), граф Михайло Вiєльєгорський (керiвник теоретичного масонства усiєї iмперiї, штальмейстер двору, дiйсний статський радник), граф Ф. Толстой (дiйсний статський радник, вiце-президент Академiї мистецтв). Пiд цю лотерею вони взяли позику в банку, i 22 квiтня 1838 року вiдбулося «освячення» Шевченка як вiльної людини.

Про Тараса продовжували піклуватися і у подальшому «вільному» житті. Брюллов вiддає йому частину замовлень на портрети. П. Мартос безоплатно друкує перший поетичний збiрник Т. Шевченка «Кобзар» (без жодної надiї на те, що витрати окупляться), а цензор Корсаков, близький родич Мартоса, робить все, щоб у 1840 році «Кобзар» побачив свiт.

У серединi 40-х рокiв ХIХ століття колишнiй крiпосний стає «своїм» у маєтках аристократiї. Вiн бажаний гiсть у Капнiстiв (масонська сiм'я з дiда-прадiда), Лизогубiв, аристократа i недавнього «господаря Малоросiї» князя М. Репнiна. Т. Шевченко довго гостює у маєтку Седнєв Iллi Лизогуба – масона від 1817 року. Не тiльки дивовижний талант, а й масонський «братський ланцюг» привели Тараса до кола потенцiйних жертводавців його майбутнiх книг.

Масони розгледiли у Шевченковi майбутнього нацiонального генiя, викупили його, вели його по життю – «обтiсували цей камiнь», органiзовували його публiкацiю й iмiдж навiть пiсля смертi. На початку ХХ століття одна з українських масонських Лож носила назву «Шевченко».

Тарас Шевченко закликав до створення освiченого уряду, бажаючи своїй Батькiвщинi «дочекатися свого Вашингтона» (Шевченку було вiдомо, що Вашингтон був масоном). У серединi 40-х років ХIХ століття Шевченко намагався налагодити зв'язок з польським полiтичним дiячем i масоном М. Чайковським, який у Дунайських плавнях організовував козакiв для походу проти iмператора Миколи І. Шевченко передав Чайковському рукопис своєї поеми «Гайдамаки», вважаючи Чайковського своїм натхненником.

Міхал Чайковський

1804-1886

Польський письменник і політичний діяч української шляхти. Представник «української школи» в польській літературі.

У своєму «першому життi» М. Чайковський, народжений в шляхетнiй родині на Житомирщинi, був членом масонських Лож i Патрiотичного товариства, учасником польського повстання 1830-32 роках. Пiсля розгрому повстання вiн перебрався до Парижу.

У Парижi Чайковський близько зiйшовся з Адамом Мiцкевичем, видав свою книгу «Козацькi повiстi», яка шокувала багатьох полякiв антиклерикалiзмом. 1841 року Чайковський переселився до Стамбулу, перейшов у iслам i прийняв турецьке пiдданство, встановивши контакти з Шамiлем, намагався органiзувати повстання в Українi за допомогою козакiв, з дельти Дунаю.

Чайковський органiзував у Туреччинi колонiю польських емiгрантiв – Адамполь (названа на честь Чарторийського). Коли у 1853 році почалася вiйна Туреччини, Англiї та Францiї проти Росiйської iмперiї, Чайковський, маючи ранг турецького пашi, створив козацький полк, що виступив проти росiйської армiї пiд Силестрою i першим вступив до Бухаресту. А. Мiцкевич приїхав у Туреччину, щоб пiдтримати Чайковського, але помер у таборi Чайковського вiд холери пiд час епiдемiї.

Чайковський у «Моїх спогадах про вiйну 1854 року» стверджував, що йому подали прохання лiдери деякого таємного «Комiтету України та Бесарабiї» з пропозицiями поновити українську козацьку державнiсть.

Максим Максимович Ковалевський

1851-1916

Народився у Харковi, закiнчив юридичний факультет Харкiвського унiверситету i почав там викладати.

Пiдготовку до магiстерського екзамену проходив в унiверситетах Берлiна, Парижа, Лондона. 1880 року захистив докторську дисертацiю з права, став професором, а через вiсiм рокiв Росiйська академiя наук обрала його членом-кореспондентом (у 1914 році – академiком).

М. Ковалевський обраний членом Французької академiї моральних i полiтичних наук, членом Тулузької академiї законодавства. У 1887 році М. Ковалевського звiльнили з Московського унiверситету за «негативне вiдношення до росiйського державного ладу». Вiн викладав у Стокгольмському та Брюссельському унiверситетах, читав лекцiї в Парижi, Оксфордi, у мiстах США.

У Парижi масон М. Ковалевський органiзовував залучення i прийняття до масонського Ордену лiберальних дiячiв з Росiйської iмперiї, які були основою росiйського «полiтичного» масонства 1906-16 років. Михайло Грушевський саме пiд впливом М. Ковалевського у 1903 році став масоном в однiй з Лож Парижа.

Повернувшись до Росiйської iмперiї (1906 рік), М. Ковалевський працює професором Петербурзького унiверситету та Психоневрологiчного iнституту, органiзує партiю демократичних реформ i партiю кадетiв, обирається до складу І-ї Державної Думи (вiд Харкiвської губернiї), стає членом Державної Ради, статським радником.

Вiн органiзував будинок-музей Л. Толстого у Петербурзi, очолив товариство iменi Шевченка i петербурзьке вiддiлення Товариства миру, Петербурзьке юридичне товариство, від 1909 року видавав журнал «Вестник Европы».

Михайло Петрович Драгоманов

1841-1895

Походив iз слобiдських козакiв. 1808 року став масоном швейцарських та iталiйських Лож. Український полiтичний дiяч, публiцист i соцiальний теоретик.

Від 1864 року Драгоманов спiвпрацював iз «Санкт-Петербурзькими вiдомостями», якi редагував масон В. Ф. Корш. Пiсля захисту магiстерської дисертацiї Драгоманов був обраний штатним доцентом Київського унiверситету, згодом поїхав за кордон для продовження наукових студiй.

У 1870-73 роках М. Драгоманов жив у Берлiнi та Вiднi, Флоренцiї, Парижi. Повернувшись до Києва, М. Драгоманов опинився в колi українофiлiв, якi формували «Громаду» i видавали газету «Київський телеграф».

У вереснi 1875 року М. Драгоманова звiльнили з унiверситету як «неблагонадiйного», що пiдштовхнуло його до емiграцiї за кордон, де вiн прожив до самої смертi (1876-95 роки), поклавши початок як українськiй емiграцiї, так i українськiй емiграцiйнiй пресi. У Женевi М. Драгоманов захопився iдеями Герцена, Огарьова, Бакунiна, друкував статтi з питань етнографiї, iсторiї. Найближчим другом М. Драгоманова був український генiй Iван Франко (масон), який подiляв його погляди у багатьох духовних i соцiальних питаннях.

Михайла Драгоманова захоплювала проблема глобального реформування, перебудови iснуючих товариств, утвердження соцiальної справедливостi, духовної культури. Він вважав, що соцiальний уклад має слугувати вiльному та гармонiйному розвитку особистостi.

Новий устрiй мав стати устроєм «Астреї» - справедливостi та свободи, де «вiльнi iндивiди» на добровiльних засадах об'єднувалися в асоцiацiї, огранiзованi у федеральний союз з максимальною децентралiзацiєю та самокерiвництвом.

Та й саме товариство створюється знизу, за iнiцiативою «iндивiдуальних особистостей». «Вiльна особистiсть» була його iдеалом i «духовним служiнням».

Перспективи України Драгоманов вбачав у вихованнi демократичної європейської нацiї, у прагненнi органiзувати суспiльство за прикладом Голландiї, Англiї, Швейцарських Кантонiв. Вiн вважав, що не революцiя, а прискорена еволюцiя, якою керують, може змiнити свiт на краще.

Новий справедливий устрiй мiг виникнути лише через внутрiшнi змiни конкретних людей. Разом з тим Драгоманова обурювало намагання дiячiв «громад» i «народовцев» обмежити нацiональну дiяльнiсть розвитком лише культури.

Вiн вважав, що народу необхiдна допомога у справi самоорганiзацiї та переходу на новi свiтогляднi позицiї, мрiяв про реформування православ'я в Українi, створення нової чесної Церкви.

Iван Якович Франко

1856-1916

Видатний український поет, прозаїк, драматург, літературний критик, публіцист, перекладач, науковець, мистецтвознавець, етнолог і фольклорист, історик, соціолог, політолог, економіст, філософ, громадський і політичний діяч.

Доктор філософії, доктор габілітований, дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка, почесний доктор Харківського університету.

Його творчий доробок, писаний українською (більшість текстів), польською, німецькою, російською, болгарською, чеською мовами, за приблизними оцінками налічує кілька тисяч творів загальним обсягом понад 100 томів.

Усього за життя Франка окремими книгами і брошурами було понад 220 видань, у тому числі понад 60 збірок його оригінальних і перекладних творів різних жанрів.

За громадсько-політичну діяльність, яку було кваліфіковано як соціалістичну пропаганду, Франко 4 рази був ув'язнений австрійською владою. Через перший арешт змушений був перервати навчання у Львівському університеті, проте відновив його в 1878—1879 роках, прослухавши загалом 7 семестрів. Повну вищу освіту завершив пізніше. У 1890—1891 роках, навчаючись у Чернівецькому університеті став одним із засновників і першим головою (до 1898 року) Русько-української радикальної партії (РУРП) — першої української політичної партії, редактором її друкованих органів — газет «Народ» (1890-95 роки), «Хлібороб» (1891-95 роки), «Громадський голос» (від 1895 року).

Тричі балотувався від цієї партії на виборах до галицького сейму та австрійського парламенту (1895, 1897, 1898 роки), щоразу безуспішно. 1893 року у Віденському університеті під керівництвом відомого славіста В. Яґича захистив дисертацію «Варлаам і Йоасаф, старохристиянський духовний роман і його літературна історія» і здобув учений ступінь доктора філософії, а його програмний вiрш «Каменяр» став масонським гiмном Великої Ложі України.

Франкiвський «Каменяр», сповнений масонською символiкою, де «голос зорi» – це воля Абсолюту або Архiтектора, а залiзний ланцюг на «тисячах» каменярiв – Братерський ланцюг взаємодопомоги -- ланцюг масонської клятви. Замiсть масонського лозунгу «обтесуйте камiнь» I. Франко закликає: «лупайте сю скалу». Член низки масонських Лож Австро-Угорської імперії.

Михайло Сергійович Грушевський

1866-1934

Ідеолог українського нацiонального вiдродження, «батько» української iсторiї, громадський та політичний діяч. Будівничий незалежної України у 1917-18 роках, Голова Центральної Ради УНР, член-кореспондент ВУАН та АН СРСР, від 1894 року професор кафедри всесвітньої історії Львівського університету.

Разом з Іваном Франком увійшов до Української національно-демократичної партії.

Перебуваючи у Парижi, 1903 року вiн вступив до французької масонської Ложi, очолив групу українських масонiв, яка вбачала можливiсть iснування демократичної Росiї лише як «рiвноправної федерацiї всiх народiв, що входять до Росiйської iмперiї», вiдводячи при цьому Українi права конфедеративної Держави. Був лiдером масонства в українських губернiях (частина масонiв київських, катеринославської, чернiгiвської, полтавської Лож).

Влiтку 1912 року на масонському Конвентi Лож «Великої Ложi» iмперiї три депутати вiд України (група Грушевського) виступили проти затвердження запропонованої назви для загальноросiйської масонської органiзацiї – «Великий Схiд Росiї».

Цi депутати не були згоднi з такою назвою, оскiльки в нiй, як їм здавалося, було присутнє «росiйське великодержавство». М.Грушевський запропонував вилучити слово «Росiя» з назви головної масонської структури Схiдної Європи у зв'язку з прагненням народiв Росiї до полiтичного самовизначення.

Конвент пiшов на компромiс. Вирiшено було змiнити назву головної масонської структури на «Великий Схiд Народiв Росiї». М. Грушевський писав: «Масонська органiзацiя працювала широко, вона реалiзувала свiй давно прийнятий тактичний план – при всякого роду полiтичних можливостях використати свої зв'язки та проводити своїх людей на впливовi пости».

М. Грушевський i його однодумцi пiшли на конфлiкт з масоном О. Керенським у питаннi створення нацiональної держави. Очолював УНР до кінця квітня 1918 року. На початку 1918 року відходить від масонства, на початку 20-х років відходить від політичної діяльності.

Симон Васильович Петлюра

1876-1926

Ідеолог українського нацiонального вiдродження, громадський та політичний діяч, будівничий незалежної України у 1917-20 роках, один з лідерів Центральної Ради УНР, Директорії УНР, Головний отаман (главнокомандувач військ УНР).

З ранньої юностi пiшов до українського визвольного руху, став членом Революцiйної української партiї, одним iз лiдерiв української соцiал-демократiї (обраний членом ЦК УСДРП).

1904 року С. Петлюра емiгрує до Галичини, стає спiвредактором газет «Селянин» i «Робота», редактором соцiал-демократичного щотижневика «Слово», спiвредактором газети «Слово».

Саме у 1906 році С. Петлюра вступає до однiєї з київських масонських Лож. Переїхавши до Москви, С. Петлюра редагує росiйськомовний журнал «Українське життя» (1912-14 роки). У 1915 році С. Петлюра стає уповноваженим Земмiста в 3-й армiї, спочатку помiчником головного iнтенданта фронтових поставок, а згодом головою Контрольної колегiї Земмiста на Захiдному фронтi.

З початком Лютневої революцiї 1917 року виступає iнiцiатором проведення Українського з'їзду солдатiв Захiдного фронту, на якому його обрали головою Української фронтової ради, він знову стає членом ЦК УСДРП.

На Першому Всеукраїнському вiйськовому з'їздi С. Петлюру обрали головою Українського Головного вiйськового комiтету, у травнi 1917 року – членом Центральної Ради, членом Генерального Секретарiату (уряду) України (опiкується українiзацiєю вiйськ). 31 жовтня 1917 року призначений Генеральним секретарем (мiнiстром) вiйськових справ Української Республiки.

Вiн керував українськими вiйськами, якi зайняли Київ, припинили бiльшовицьке повстання та пiдтримали владу Центральної Ради. 30 листопада 1917 року пiд керiвництвом С. Петлюри були роззброєнi всi бiльшовицькi вiйськовi формування у Києвi, вiдвернений бiльшовицький переворот, а 5 грудня 1917 року С. Петлюра запобiг захопленню Першого Всеукраїнського з'їзду Рад бiльшовиками. 18 грудня 1917 року С. Петлюра змушений подати у вiдставку з поста Генерального секретаря у вiйськових справах. Уже як приватна особа, з сiчня 1918 року С. Петлюра, почав органiзовувати Гайдамацький Кош Слобiдської України – вiйськову добровольчу частину для боротьби проти наступу червоних на Київ.

Гайдамацький Кош воює пiд Полтавою проти червоних вiйськ, що наступали, лiквiдує бiльшовицьке повстання на заводi «Арсенал» у Києвi, захищає Київ вiд червоних вiйськ.

1918 року очолив Всеукраїнський союз земств. 27 липня 1918 року, за антигетьманський маніфест з вимогою ліквідації поміщицького землеволодіння та повернення землі селянам, заарештований. 12 листопада 1918 року звільнений та обраний членом Директорії УНР та Головним Отаманом Військ УНР. 9 травня 1919 року обраний Головою Директорії (фактичний голова Директорії УНР від лютого 1919 року).

Від початку 1919 року він активiзує створення Великої Ложi України, навеснi 1919 року в Кам'янцi-Подiльському була проголошена «Велика Ложа України».

Великим Майстром Великої Ложi (першим В.М. українського масонства) став С. Петлюра. Велика Ложа України звернулася до французьких масонiв з проханням посприяти мiжнародному визнанню Української держави.

С. Петлюра вважав, що Україна має стати прикладом «масонської республiки». До Великої Ложi України ввiйшли масони – прихильники української незалежностi. Це були переважно українськi федералiсти, українськi есери й українськi соцiал-демократи: Андрiй Ливицький (вiце-прем'єр i мiнiстр юстицiї Директорiї) став Великим Секретарем Великої Ложi, Всеволод Петров (генерал, командуючий Волинською армiйською групою) – 1-м Охоронцем, Франц Море – 2-м Охоронцем, майстрами Ложi були А. Никовський, С. Шелухiн, С. Єфремов, А. Шульгiн, Я. Котляревський, М. Шумницький, В. Прокопович.

Петлюра просив мiжнародну масонерiю визнати Велику Ложу України «вищою масонською владою, незалежною силою на територiї Української Республiки» i включити до Мiжнародного Бюро масонських зв'язкiв».

У квiтнi 1919 – листопадi 1920 років голова Директорiї С. Петлюра формував кабiнети мiнiстрiв УНР, в яких прем'єрами були масони В. Прокопович, А. Ливицький, масони А. Шульгiн, П. Саликовський, П. Холодний, А. Никовський обiймали мiнiстерськi пости.

Від листопада 1920 року керував роботою екзильного уряду УНР. У жовтні 1924 року оселився в Парижі, де продовжував виконувати обов'язки голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР. Був убитий 25 травня 1926 року агентом ОДПУ С. Шварцбардом.

Павло Петрович Скоропадський

1873-1945

Нащадкок одного з гетьманiв України XVIII століття, був гетьманом Української держави від 29 квiтня до 14 грудня 1918 року.

Є свідчення про те, що він був Братом в масонських Ложах «Молода Україна», «Андрія Первозванного», «Святого Володимира», «Нарцис».

30 квітня 1918 року влада в Українi шляхом вiйськового перевороту перешла до гетьмана П. Скоропадського (відсторонимв від влади М. Грушевського та Центральну Раду), який лiквiдував республiканськi iнститути, проголосив свою диктатуру у виглядi всевластя гетьмана Української держави.

1 травня 1918 року гетьман призначив тимчасово виконуючим обов'язки голови Ради мiнiстрiв М. Василенка (Достойний Майстер київської Ложi «Астрея»), який склав свiй список мiнiстерств, керiвники яких були в основному масонами.

Від травня 1918 року Скоропадський призначив масона Ф. Лизогуба новим прем'єр-мiнiстром Української держави. На чотирнадцять мiнiстрiв першого кабiнету гетьманських мiнiстрiв припадало сiм масонiв (Ф. Лизогуб, Д. Дорошенко, М. Чубинський, М. Василенко, В. Зеньковський, I. Кiстякiвський, Г. Афанасьєв).

У другому кабiнетi Ф. Лизогуба на чотирнадцять мiнiстрiв припадало п'ять масонiв (Ф. Лизогуб, Д. Дорошенко, А. Лотоцький, П. Стебницький, А. Вязлов). Помiтний вплив на гетьмана Скоропадського мали його особистий секретар з необмеженими повноваженнями – лідер масонів-мартиністів С. Моркотун i лiдер київських масонiв – один iз провiдних працiвникiв гетьманського мiнiстрства iноземних справ барон Штейнгель.

Володимир Мусійович Чехівський

1876-1937

Український політичний і громадський діяч, прем'єр-міністр УНР. Один із засновників УАПЦ, депутат Державної думи Російської імперії. Закінчив Київську духовну академію, входив до складу студентського гуртка українських соціал - демократів - «драгоманівців».

Помічник інспектора Подільської, згодом Київської, духовної семінарій, учитель історії літератури та теорії словесності чоловічої гімназії.

У 1902–1904 роках — член Революційної української партії, потім, член Української соціал-демократичної робітничої партії. У 1908–17 роках викладав у гімназії, в комерційному і технічному училищах у Одесі. Від 1915 року був членом масонської Ложі «Зірка Сходу» в Одесі.

1917 року став редактором газети «Українське слово», очолив Одеський комітет УСДРП, був членом Української ради від Одеси. Від літа 1917 року — гласний Одеської міської думи очолював Херсонську губернську раду об'єднаних громадських організацій, Одеський ревком.

Від листопада 1917 року — політичний комісар Одеси і губернський комісар освіти Херсонщини. У 1918 році був обраний членом ЦК УСДРП, директором департаменту віросповідань з правами міністра в уряді УНР. Під час повстання проти гетьманського режиму в грудні 1918 року очолив Український ревком.

Від 26 грудня 1918 до 11 лютого 1919 років — голова Ради міністрів і міністр закордонних справ УНР. Залишився на території України після її захоплення Червоною армією. У жовтні 1921 року брав участь у Всеукраїнському Церковному Соборі, який підтвердив автокефалію Української автокефальної православної церкви.

Був радником митрополита Української автокефальної православної церкви і благовісником (проповідником) в УАПЦ, одним з головних ідеологів української церковної автокефалії, прихильником християнського соціалізму. У 1929 році заарештований у справі «Спілки визволення України», засуджений до розстрілу, заміненого 10-річним ув'язненням. Розстріляний 1937 року.

Веніамін Федорович Каган

1869-1953

Математик, закінчив фізико-математичний факультет Київського університету, у 1897-20 роках працював у університеті в Одесі приват-доцентом кафедри чистої математики.

Вже у 18 рокiв, захопившись геометрiєю Лобачевського, надрукував наукову працю «Про оберненi фiгури». Студента фiзико-математичного факультету Новоросiйського унiверситету В. Кагана виключили з унiверситету за участь у «студентських безладах». Позбавили права вступу до вузiв i вислали з Одеси «пiд нагляд полiцiї». Лише у 1897 році йому дозволили викладати у Новоросiйському унiверситетi, де вiн читав перший в iсторiї росiйських унiверситетiв курс «Теорiя вiдносностi».

У 1901-17 роках був головним редактором журналу «Вестникъ опытной физики и элементарной математики», при якому діяло також наукове видавництво «Mathesis».

Один із засновників приватної європейської чоловічої гімназії та Одеських вищих жіночих курсів, декан фізико-математичного факультету. Брав участь у заснуванні Одеського фізико-математичного інституту.

В Одеському інституті народної освіти працював професором і завідувачем першої в Одесі кафедри геометрії. Видавав «Журнал чистого и прикладного знания», «Журнал Одесской высшей школы». У 1906-1918 роках був Братом одеських масонських Лож.

Андрій Васильович Ніковський

1885-1942

Український громадський і політичний діяч, міністр закордонних справ в уряді УНР.

Літературознавець, мовознавець, журналіст.

1912 року переїхав до Києва на посаду редактора газети «Рада». У 1914-16 роках був редактором «Літературно-наукового вістника», журналу «Основа» в Одесі, альманаху «Степ», секретарем одеської «Просвіти», членом партiї українських соцiалiстiв-федералiстiв. 1917 року його було обрано до Української Центральної Ради вiд Одеси, заступником голови Центральної Ради, головою Українського національно-державного союзу (УНДС).

Емігрував разом з урядом УНР до Польської республіки, де в 1920 році займав пост міністра закордонних справ УНР. 1929 року разом з С. Єфремовим ув'язнений, засуджений у 1930 році, як один з керівників «Спілки визволення України».

Смертний вирок Ніковскому, оголошений на процесі, замінено на вісім років ув'язнення. Брат масонських українських лож у 1913-1922 роках.